Окрім численних репортажів з передової про перебіг українського контрнаступу, західні медіа публікують наразі багато текстів з акцентом на проблемі замінування української території. Власне, замінування – чи не перший з ключових факторів, які уповільнюють просування українських військ і призводять до численних втрат убитими і важко пораненими. “Олександр Слюсар, український сапер із завжди готовою посмішкою, провів 30 годин під російським обстрілом у нещодавно звільненому селі Старомайорське у Донецькій області на сході України, – розповів, зокрема, The Guardian. – Ракета з пускової установки “Град” посікла шрапнеллю ноги і спину одного з саперів. 38-річний Слюсар відвіз свого друга західніше у лікарню в місті Запоріжжі того ранку, а потім повернувся до таємної військової бази, з якої чути гуркіт російських гармат. Він готувався інструктувати штурмовий підрозділ, який вирушав на фронт, про небезпеки, які на них чекають. “Я щойно вибрався з лайна”, – пояснив він з підбадьорливою чесністю”. “Слюсар мав сильний біль в спині, який не припинявся вже кілька тижнів. Його командир у 128 бригаді не міг дозволити йому витрачати час на лікування. “На папері наша бригада має 30 саперів, – сказав Слюсар, виймаючи низку мін, які було знешкоджено нещодавно. – В реальності – 13. А тих, хто працюють наразі, – п’ять. Кожного дня я вколюю собі знеболювальне. Сапер зазавичай робить дві помилки: стає на міну і стає сапером”. Україна – найбільш замінована країна в світі. Оцінки різняться, але йдеться про територію вдвічі більшу за площу Португалії. Деякі міни встановили українські сили, але більшість – російські. Незліченні наступні міни продовжують вкопувати в українську землю, розкидувати по полях і лісах з повітря або випускати по позиціях ракетами щогодинно кожного дня”. Як говорилося далі в тексті британського видання, “сапери на фронті виповзають вночі і починають роботу перед самим світанком, у часто марних сподіваннях уникнути артилерійського обстрілу. Будь-який подих українського розміновувача зустрічають смертельною силою. Методи підрозділу: ставання на коліна на землі, промацування поверхні двофутовими металевими щупами, потім застосування 90-секундного зривника для підриву того, що було виявлено, мають всі ознаки самогубства. Металошукачі марні, коли грунт засипано уламками війни. Вони працюють чотиригодинними змінами, за цей час вони можуть очистити смугу 60 см шириною і 100 метрів довжиною. “І це ще добре”, – сказав Слюсар. Коли їх помічає ворог, вони застосовують димову шашку, щоб приховати відступ. Наскілки далеко потрібно відійти, щоб опинитися в безпеці? “Настільки, наскільки зможеш пробігти, – сказав 46-річний Володимир Лисенко, який працює разом зі Слюсарем. – Якщо бачиш сапера, який біжить, краще його наздогнати”. “Тому не дивно, що ті, кого відправляють спробувати очистити візький прохід, яким можуть просуватися війська, часто не повертаються, – зробили висновок у The Guardian. – Українське міністерство оборони зрозуміло ухиляється від називання точної кількості саперів у своїх лавах. Зрештою, вони є ціллю № 1 для російської артилерії. Відомо, що є п’ять інженерних батальйонів з розмінування, які розбиті на 200 бригад такого ж розміру, як бригада Слюсара. У травні міністерство оборони заявило, що на військовій службі перебувають шість тисяч саперів, але справжнє число, імовірно, значно менше. Тільки 200 було підготовлено на міжнародному рівні, що дозволить їм діяти вдома в якості менторів, свідчать джерела в міністерстві оборони. Рєзніков визнав, що рівень кадрів і ресурсів є “вкрай недостатнім”. Автор тексту відзначив, що “поранення від наземних мін можуть бути особливо складними для хірургів, адже до складних кривавих розривів додаються уламки кісток, одяг і багнюка. Сергій Риженко, головний лікар у лікарні ім. Мечникова у Дніпрі, сказав, що з початку війни його хірурги лікували 21 тисячу солдатів. Міни були другою з причин після артилерійського вогню. “Лікарня Мечникова отримує від 50 до 100 дуже, дуже серйозно поранених людей щоденно, – сказав він. – Серед цих 21 тисячі солдатів у двох тисяч не було кінцівок. Першу операцію для таких поранених проводять швидко біля поля бою. На жаль, 90 відсотків з них закінчуються ампутацією у лікарні”. “Український уряд турбує не тільки те, що наземні міни є перепоною для просування контрнаступу. В українських сухопутних сил є детальні мапи, які вказують, де вони встановили власні міни. “Це наша земля, тому ми зацікавлені в цьому”, – сказав (Юрій) Сак (радник міністерства оборони України). У тому, що росіяни передадуть такий матеріал в повоєнний період, навіть якщо вони його мають, упевненості немає. Піт Сміт, координатор української програми Halo, неурядової організації, яка займається розмінуванням, сказав, що рівень забруднення в Україні є “досить незнаний у світовій історії”. Організація має в країні 900 розміновувачів, перважно з місцевого населення, і сподівається мати до кінця року 1200. “Якщо ви збираєтеся спробувати розчистити це за десять років, вам знадобляться як мінімум 10 тисяч розміновувачів”, – сказав він. Цей розрахунок грунтується на кількості наземних мін, встановлених на даний момент. Так чи інакше, Слюсар може сміливо вважати, що у нього є робота до кінця життя, яким би довгим воно не було”, – йдеться також в тексті The Guardian. “Виробництво достатньої кількості штучних кінцівок – це не головний виклик” Про тих, хто постраждали від мін (і не тільки від мін) написали у The Wall Street Journal. “У лютому 19-річнна українська військовослужбовиця Руслана Данілкіна потрапила під вогонь біля лінії фронту в районі Запоріжжя на південному сході України, – починався його текст. – Шрапнель відірвала їй ногу вище коліна. Вона стисла свою розсічену стегнову кістку і дивилася, як медики кладуть її відсічену ногу в машину, яка привезла її до лікарні. “Я тримала кістку руками… там і тоді я зрозуміла, що це кінець, що моє життя ніколи більше не буде, як раніше”, – сказала Данілкіна. Данілкіна – одна з 20-50 тисяч українців, які з початкку війни втратили одну чи більше кінцівок, згідно з раніше не розголошуваними оцінками компаній, які займаються протезуванням, лікарів і благодійних організацій. Реальна кількість може бути вищою, тому що реєстрація пацієнтів після проходження ними процедури потребує часу. Деяким ампутації було проведено лише через кілька тижнів або місяців після поранення. А з початком контрнаступу Києва війна може увійти у більш жорстоку фазу. Для порівняння, протягом Першої світової війни, коли ця процедура була єдиним доступним способом запобігти смерті, ампутації мали приблизно 67 тисяч німців і 41 тисяча британців. Ампутації мають менше двох тисяч ветеранів вторгнень в Афганістан і Ірак зі США”. За свідченням американського видання, “виробництво достатньої кількості штучних кінцівок, деякі з яких коштують понад 50 тисяч євро, – це не головний виклик: більша проблема – це підготовлений персонал для догляду за ампутантами, кожен з яких потребує індивідуально зробленого протезу, сказав (голова правління компанії Ottobock Ганс Георг) Недер. Київ платить до 20 тисяч євро на ампутанта з числа військовослужбовців, але цивільні часто не можуть дозволити собі таку допомогу. Ottobock (німецький виробник протезів) дає українцям знижку і безкоштовно тренує лікарів і технічних працівників там. Але все ж таки багато пацієнтів мають покладатися в отриманні протезів на благодійні організації”. “До російського вторгнення минулого року Україна мала кілька тисяч ампутацій на рік, а зараз її система охорони здоров’я перевантажена, свідчать українські лікарі і спеціальні клініки, тож деякі пацієнти чекають на кінцівку понад рік, – говорилося далі в тексті WSJ. – Тільки у Львові лікарі провели за минулий рік понад 53 тисячі операцій, сказав Олександр Кобзарев, керівник “Незламних”, мережі медичних реабілітаційних центрів. Виконавча директорка Superhumans Ольга Руднєва каже, що її фундація може прийняти тільки близько 50 ампутантів на місяць. Вона оцінює кількість ампутантів у мінімум 20 тисяч. Пацієнт має отримати нову кінцівку протягом максимум 90 днів після ампутації, щоб уникнути атрофії і інших проблем, сказала Руднєва, але багато хто чекає понад рік. Особливо важко доглядати за маленькими дітьми-ампутантами, сказала вона, тому що їм доводиться міняти по кілька протезів до того часу, як вони виростуть”. У The Wall Street Journal також відзначили, що “згідно з оцінками української армії, переданими групі військових хірургів США, 36 відсотків зі ста солдатів, поранених у межах приблизно трьох миль від лінії фронту, страждають на дуже серйозні поранення, в той час як 5-10 відсотків військовослужбовців вбивають. Для порівняння, тільки 1,3-2 відсотки військ США у недавніх конфліктах загинули в бою”. Повернення “колишніх” Іншою проблемою, яка стримує контрнаступ, є хронічний брак зброї і боєприпасів у України. The New York Times днями опублікував резонансне розслідування про те, як український уряд намагався озброїтися в перші тижні війни, коли зброя і боєприпаси від західних союзників в Україну ще не надійшли. “В перші тижні війни в Україні, коли російська армія наступала на Київ, український уряд потребував зброї, і то негайно, – починається текст NYT. – Тож Міністерство оборони зробило відчайдушний і незвичний телефонний дзвінок. На іншому кінці був Сергій Пашинський, колишній депутат, який багато років контролював військові витрати. Він провів більшу частину цього часу під слідством за підозрою в корупції або заперечуючи звинувачення у зловживанні службовим становищем. Тепер він жив фактично у політичному вигнанні у своєму заміському будинку, відтіснутий президентом Володимиром Зеленським і його обіцянкою викорінити корупцію. “Вийдіть на вулицю і спитайте, чи є Пашинський злочинцем, – казав Зеленський на національному телебаченні у 2019 році. – Я вам гарантую, що зі ста людей, сто скажуть, що він є злочинцем”. Але Пашинський мав зв’язки зі збройним бізнесом і – що, мабуть, не менш важливо, – знав, як оперувати в умовах сутички, не боючись бюрократичної тяганини. В уряді це зробило його джерелом скандалу. У воєнний час це зробило його цінним. Він відповів на дзвінок”. “Через кілька місяців, як виявило розслідування New York Times, компанія, пов’язана з Пашинським, стала найбільшим приватним постачальником зброї Україні. Вона купує і продає гранати, артилерійські снаряди і ракети через трансєвропейську мережу посередників. Ця компанія, “Українська бронетехніка”, відзвітувала про свій найуспішніший рік минулого року з загальною сумою продажів у $350 мільйонів у порівнянні з $2,8 мільйонами за довоєнний рік”. “Політика України, породжена відчаєм, призвела до зростання цін і додала шар за шаром у формування прибутків. Мережа Пашинського, наприклад, купує зброю, а потім продає, потім купує її знову, і знову продає, як свідчать секретні контракти і урядові документи, які отримали The Times, а також інтерв’ю з понад десятком нинішніх і колишніх урядових чиновників і людей з оборонної промисловості. З кожною транзакцією зростали ціни – а також прибутки партнерів Пашинського – доки останній покупець, українська армія, не платив найбільше”. В американському виданні наголосили, що “звернення за послугами до численних брокерів таким чином може бути легальним, але це перевірений часом спосіб підвищувати прибутки і це те, чого уникає Пентагон. За інформацією чиновника, ознайомленого з українським воєнним фінансуванням, велика частина грошей, які підживлюють цю систему, надходить від європейської допомоги. Але європейські і американські чиновники не бажають обговорювати Пашинського, побоюючись підтримати російський наратив про те, що український уряд безнадійно корумпований і має бути замінений. Проте приватно вони кажуть, что повернення фігур на зразок Пашинського є однією з причин, чому американський і британський уряди купують боєприпаси для України, а не просто передають їй гроші. Українська армія сильно залежить від боєприпасів радянських калібрів, а їх дуже мало і вони зберігаються переважно в колишніх країнах радянського блоку, в тому числі тих, які не наважуються протидіяти Росії продажами Україні. Отримання доступу до таких поставок потребує випробуваних мереж, які є у Пашинського і його команди”. “Коли у січні 2022 року російьскі війська скупчилися на українському кордоні, Пашинський побачив можливість, – розповіли в NYT. – Війна здавалася неминучою, а Україні бракувало зброї. У попередні 18 місяців Україна здійснила лише кілька крупних закупівель зброї. Радикальні зміни в політиці, які здійснив Зеленський, зробили закупівлі більш прозорими, як здавалося, але також менш ефективними. Старої системи не стало, але ніхто не міг розібратися з новою. Пашинський почав казати своїм армійським знайомим, що, якщо його попросять, він зможе поставляти зброю, розповіли урядові чиновники. От тоді і задзвонив телефон і його запросили на зустріч з чиновниками зі сфери оборони, розповіли четверо поінформованих людей. Великі поставки від НАТО ще не розпочалися і країна вкрай потребувала боєприпасів радянських калібрів. Найбільш важливий постачальник, Болгарія, відмовилася продавати напряму Україні через страх обурити Росію. Це зробило Пашинського особливо цінним, сказали чиновники. “Українська бронетехніка” мала зв’язки у Болгарії”. Як йдеться далі в тексті, “контактом Пашинськьго там був брокер на ім’я Калоян Станіславов. Їх познайомив литовський політик, якого, згідно з урядовими документами і бізнес-партнерами, було засуджено за звинуваченнями у корупції. Станіславов зміг домогтися від болгарських заводів віддати перевагу його замовленням. У одного з найбільших виробників, як сказав його партнер, Станіславов на початку минулого року придбав майже весь наявний порох, змусивши конкурентів боротися між собою. Оскільки Болгарія не дозволяла продавати боєприпаси безпосередньо Україні, "Українська бронетехніка" уклала угоду з 70-річним польським посередником Анджеєм Ковальчиком. Як свідчать документи угоди, він отримав папери, які неправдиво вказували кінцевим покупцем Польщу, а не Україну. Документи свідчать, що зброя потрапляла від болгарських виробників до Станіславова, потім до польського посередника, потім до “Української бронетехніки” і, нарешті, до української армії. Транспортні документи до однієї з угод показують, що українські авіалінії перевозили 265 фунтів ракет, гранат і снарядів з Болгарії до Польщі для доставки в Україну”. “Ціни підвищувалися з кожним кроком, визнав Станіславов у короткому інтерв’ю. Польський посередник, наприклад, отримує свою частку. “Він має певний прибуток, – сказав Станіславов. – Звичайно, адже це компанія”. Ковальчик сказав, що його компанія отримує тільки маленьку вигоду від таких угод. Таке підвищення ціни може приносити вигоду “Українській бронетехніці”, оскільки вона стягує з українських військових комісію на основі закупівельної ціни. Українські прокурори наразі розслідують цю мережу і чи Пашинський отримував хабар від польського посередника, повідомив чиновник, поінформований про цю справу. Пашинський сказав, що був знайомий з тим чоловіком, але що у них не було фінансових відносин”. За інформацією The New York Times, “через кілька тижнів після початку війни “Українська бронетехніка” мала державні контракти на десятки мільйонів доларів на придбання мінометних мін, реактивних снарядів, ракет і гранат. Тільки у березні 2022 року, як показують документи, Україна погодилася заплатити компанії понад $100 мільйонів. Більшу частину минулого року “Українська бронетехніка” була більш надійним постачальником, ніж державні компанії, як показує аудит міністерства оборони”. “Деякі українські чиновники звинувачують компанію і підвищенні цін внаслідок змагання з державними компаніями за придбання зброї. Якщо це так, це провина не тільки Пашинського. На початку війни український уряд міг би не змінювати свої антикорупційні правила і покласти закупівлі на урядові структури. Замість цього чиновники вирішили мобілізувати якомога більше брокерів і скасувати деякі правила розкриття інформації. Метою було залучити якомога більше джерел і усунути якомога більше бар’єрів. Результатом став ажіотаж. “У нас були випадки, коли дві державних компанії змагалися за один і той самий склад”, – згадував (Володимир) Гаврилов, заступник міністра оборони. Тисячі брокерів відгукнулися на заклик, сказав Гаврилов. Але мало хто мали зв’язки, як у Пашинського. Тільки 10-15 відсотків змогли знайти боєприпаси, які вони обіцяли. Тільки близько половини з них змогли їх поставити, сказав він. Найбільш успішні брокери, як виявили чиновники, вели бізнес старими методами. Пашинський здійснив критично важливі поставки раніше, ніж союзники України, сказав Гаврилов”. “Ніхто не може пережити другу окупацію” Насамкінець, іще один текст The New York Times – про контрнаступ, але російський. Як йдеться в ньому, “хоча більше уваги зосереджено на українському контрнаступі в сотнях миль на південь, російські війська ведуть наступ на півночі, намагаючись відвоювати цю територію. Куп’янськ, стратегічно важливе місто, яке служило логістичним центром для російських військ, перебуває прямо під прицілом, і багато мешканців кажуть, що бояться повернення сил, які тероризували їх протягом шести місяців. Ситуація погіршилася настільки, що регіональна влада оголосила в четвер обов’язкову евакуацію людей, які живуть в цьому районі. “Ніхто не може пережити другу окупацію”, - сказала Людмила Сезонова, яка займається оптовою торгівлею медом і яка, за її словами, залишалася вдома в місяці окупації, сподіваючись, що росіяни не покарають її як патріотку України. В ці місяці “можна було не висовуватися і сидіти тихо, – сказала вона. – Але зараз вже ясно, хто є хто і до кого вони лояльні”. “Для Сезонової та інших, хто підтримують українські військові зусилля і залишилися вдома, страх повернення росіян поєднаний з постійною недовірою і образою на тих, кого звинувачують у співпраці з окупаційною владою, – пояснили в NYT. – За словами мера Андрія Беседіна, між тими, хто залишили Куп’янськ з окупантами, коли ті відступали, і тими, хто бояться майже постійних обстрілів, залишається тільки близько п’ятої частини довоєнного 60-тисячного населення. Його колишнього мера Геннадія Мацегору обвинувачено у допомозі росіянам. Місцевий прокурор, Едуард Миргородський, сказав, що коли українська влада повернула контроль над містом, вони знайшли дев’ять катівень, де, за його словами, російські військові тримали місцевих чиновників, які відмовилися співпрацювати, або людей, яких вони запідозрили у проукраїнськості”. У виданні стверджують, що “дехто з нової адміністрації сказали, що ставляться з великою підозрою до тих, хто залишалися в місті під час окупації, вважаючи, що вони симпатизують росіянам і можуть діяти в якості диверсантів. “Ми не довіряємо нікому в місті”, – сказав місцевий поліцейський, який щодня приїжджає з Харкова, що в двох годинах їзди. Він вказав на близькість міста до кордону і ескалацію інтенсивних боїв. “Ніхто з адміністрації не спить в місті, – сказав офіцер поліції, який висловлювався на умовах анонімності через страх перед можливою розправою, – тому що вони знають, що є вірогідність прокинутися одного ранку під іншим прапором”. “В умовах небезпеки і недовіри відновити життя в місті важко, сказали Олександр і Тамара Шаповали, обидвоє пенсіонери, – наголосили в The New York Times. – Послуги як газо-, водо- і енергопостачання було відновлено, але “ми майже не бачимо представників влади”, – сказала Шаповал. І на те є причина. За словами мера Беседіна, зі 189 осіб, які працювали в адміністрації до вторгнення Росії, тільки десять залишилися на посадах. Ще 30 було найнято після взяття міста під контроль Україною. Шаповали сказали, що намагаються повернути в своє життя відчуття нормальності, але чітко усвідомлюють розділені лояльності в їх місті, довіряти людям важко. Місцеві співробітники спецсдужб розповіли їм, що як мінімум троє з їх сусідів донесли на них росіянам”. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”